Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

раптом пригадую куплет із вірша, який цитував мені Віктор. Здається, то був Гумільов, я вже не пам’ятаю, але куплет крутився у мене в голові знову і знову, й волосся почало ставати диба, коли я зрозуміла нарешті, що мені хотів весь цей час сказати Віктор. Він говорив до мене, а я його не розуміла.

Ти сповільнишся, присталий, і на мить урвуться співи,

І ти скрикнути не зможеш, і обляже каламуть, —

І нараз вовки скажені, кровожерливі та мстиві,

Вчепляться тобі в горлянку, хижі лапи накладуть.[20]

* * *

– І раптом на мене починається облава. Дружина робить аборт. Ця діваха пише мені, що вагітна. Я дізнаюся, що банк заморозив мої рахунки. Мені дзвонить тесть і каже, що в тещі інфаркт через новини від доньки. І я розумію, що біля мене гуляє смерть. І все, що я можу, – це продовжувати йти далі вглиб, укріпляти позицію, виходити на новий рівень абстракції. Пам’ятаєш гру «Принц Персії»? «Хто хоче володіти вогнем, повинен померти».

* * *

Він переїхав від дружини до мене, я чекала дитину. Мені кілька разів снилося, що то має бути дівчинка. Я вже стала придумувати їй ім’я. Можливо, Зоя? Досить екстравагантно, але зараз така мода пішла – дітей називають хоч як.

Він і надалі їздить по своїх семінарах. Постійно в дорозі, я його майже не бачу. Коли приїздить – одразу здається, ніби якась важка сила причавлює мене. Я відчуваю, яким сильним він став. Він хоче, щоб я ішла слідом за ним.

Іноді мені здається: йому байдуже, що буде зі мною. Іноді я шкодую, що все так склалося. Загалом же добре, що він багато їздить. Своїм командним тоном він допікає мене до живого.

З іншого боку, добре, коли у дитини є батько.

На маму він справив переконливе враження. Це з нею рідко буває. Вона у мене серйозна жінка, півжиття на підприємстві директором пропрацювала.

Ми так і не розписалися. Дружина не дзвонить йому. Він дзвонить їй, запитує, як там донька. Часом, коли він їздить у свої краї, каже, що заходить до них, побачитися з малою. Каже, що у них все нормально.

* * *

– На Різдво я приїхав у своє місто і збагнув, що мені просто нема де зупинитися. Всі друзі відвернулися від мене. – Віктор не дивився на Славу, він дивився кудись усередину себе. – І я попросився зупинитися в них. І ти знаєш, мене прийняли, як рідного. Ніби нічого не сталося. П’ять днів я жив у них, і ніхто мені не сказав ні слова кривого, ніяк не згадали, що я вже не живу в них… – Слава почув, що дихання Віктора помінялося. – І донька питає: «Тату, коли ти прийдеш з нами жити?»…

Віктор затулив обличчя долонею, щоби Слава не бачив його сліз. Він перечекав хвилю, але сльози не висихали. Він витер їх п’ястуком, видихнув і знову затягнувся кальяном.

– Цей шлях треба пройти до кінця, – процідив Віктор крізь зуби.

Славі не було що відповісти. Йому хотілося сказати другові: «Ти – Бог, хлопче», але страждання, яке зморшками лягало на різьблене обличчя товариша, замкнуло йому вуста. І його слова враз видалися легковажними і беззмістовними. Юнак відчув дивне спустошення, а потім повторив собі: «Я – Бог, Я – Бог». І вдав, що співчуває Вікторові.

– Все. Цей кальян уже догорів до кінця, – промовив Віктор суворо і відсторонено. – Треба просити рахунок.

* * *

Іноді, коли він спить біля мене, я відчуваю, що є два Віктори. Один Віктор, якого я знаю. Він буде суворим, але жартуватиме, він буде жорстоким, але втримає контроль над ситуацією. Піде по трупах, але то будуть трупи ворогів, трупи скажених вовків.

І є інший Віктор. Віктор, якого я боюсь. Віктор, якого я не знаю.

Дослухаючись до порухів усередині мого черева, де плаває майбутня Зоя Вікторівна, я відчуваю, що цей Віктор не спить. Тіло засинає, а Віктор не спить. Усеньку ніч він пильнує в повній зосередженості. Готовий на будь-що. Великий і жахливий. Понад законом.

* * *

Що тут сказати ще? Я й далі молюся за нього, прошу Бога, щоб у нього все склалося добре. А за нас із Мирославою хтось свічку та й поставить. Так воно все склалося, стрімко якось. Спершу швидкість, а потім – наче порожнеча розверзлася переді мною.

* * *

Друзі вийшли на повітря. На вулиці стояла відлига. Було вже темно. За пару хвилин почнуть приходити есемески про пропущені виклики. Їх уже давно шукають. Вони потрібні. Вони – на гребені.

Їх високості стояли у внутрішньому дворику київського будинку.

– Слухай, – озвався раптом Слава. – Ти мені колись вірш класний розказував. Я ніяк згадати його не можу… Як там? «Милый мальчик, ты так молод…»

– Милый мальчик, ты так весел, так светла твоя улыбка, не проси об этом счастье, отравляющем миры, – продекламував Віктор і уважно, проникаючи внутрішнім зором углиб Слави, подивився на товариша. Хлопцеві стало не по собі від цього погляду. – Ты не знаешь, ты не знаешь, что такое эта скрипка, что такое темный ужас начинателя игры!

Слава усміхнувся, але мурахи забігали у нього по тілу.

– Ну все, успіху тобі. Ти на метро?

– Ні, мені вниз, на маршрутку, – сказав Віктор, перервавши дивну паузу в їхній розмові. Все, Віктор знову був у бою. – Йдеш?

– Так. Щасти.

– Давай, друже, тримайся, – сказав йому Віктор, і Слава пішов на метро.

Надійшло повідомлення від чергової пасії його світлості: «Я чекаю на платформі. Де ти?». Слава усміхнувся, пригадуючи розмову з Віктором. Як людей заморочує часом, це ж треба! Все ж так просто. Адже ти – Бог!

«Зараз буду, 7 хв.», – відписав він дівчині.

І, насвистуючи, попростував до метро.

24.12.2012

The йог

Серце йога чисте, як кришталь, і таке ж тверде.

Індійська народна мудрість

Його звали Татком. Іноді – Батею, іноді – Папою. Останній варіант йому подобався найменше, бо означав санскритом – «гріховний». Хоч і приходив цей комплімент від найбільш ніжної, слабкої частини його аудиторії – дівчаток віком від вісімнадцяти до тридцяти, – він боявся його. Можливо, тому, що санскритське слово «папа» нагадувало про вкриті лускою спини чудовиськ («чудовиськ учинків», як висловився один його товариш у своїй